*_*

Чому після кожного піднесення ми переживаємо певну депресію? В один момент ти відчуваєш себе в центрі уваги, ти потрібен, ти важливий, хтось прагне зробити тобі добре,  поважає, цінує. Через якийсь час ти розумієш, що якщо це не ілюзія, то воно все просто минуло... Воно позаду.
Можливо, ми просто занадто швидко звикаємо до хорошого? І коли воно закінчується, тоді настає шок, заперечення і нерозуміння того, куди воно все ділось. Можливо, так і має бути. Бо, кажуть, за білою смугою іде чорна, за чорною біла і так по колу. Просто для нас ця чорна смуга в якийсь момент або затягується, або стає нестерпною і неможливою.

Як чинити в такому випадку? Відмовитись від білої смуги взагалі? Вихід для слабких. Брати максимум від найкращих моментів життя? Гарно. Так і треба. Пошвидше б знову її, цю білу смугу...

P.S. А що робити, коли люди, яких ти любиш роблять тобі боляче? Ведуть себе як діти і не думають про те, що їхні дії, слова, вчинки рвуть ту ниточку, яка дуже довго спліталась, зближуючи вас? Що зближення - це щось, чому ти віддаєшся повністю, присвячуєш найсокровенніше свого внутрішнього світу. І це важко для тебе, і ти намагаєшся, працюєш для цього. Бо зав'язати "справжні" стосунки між людьми - це важка робота. А ще класно, коли в якийсь момент ти нарешті розумієш - що в тобі бачать лише те, що ти можеш дати, навчити, поділитись. А хочеться, щоб цінували просто за те, що ти отакий-от є.
Напевно, люди, які так роблять, не заслуговують на хороше ставлення до себе? Може, ну їх? Таких людей...