#zhadan

Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, ніби алкоголь венами, так само як і двадцять років тому - нізвідки і нікуди, рух заради руху й простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність.

 Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі. Долати ландшафти потрібно повільно й зосереджено, звертаючи увагу на дрібниці й деталі, які, за великим рахунком, і формують кожен порядний ландшафт. Якщо ти не можеш зупинитися просто посеред дороги, якщо ти женеш від початкового пункту до кінцевого, ти втрачаєш найголовніше - розуміння тих відмінностей, які між цими пунктами існують і заради яких, як мені видається, варто кудись їхати. Головне - не відстань, яку ти долаєш, головне - відмінності, які її характеризують, більшість подорожей здійснюються заради цих відмінностей.

Викручуючи й надламуючи тебе, витискаючи з тебе все те хороше, що в тобі було, якщо воно справді було, пронизуючи тебе тисячами гострих крижаних шурупів, що вгвинчуються у твою свідомість, примушуючи її здійматися над дахами і деревами і потім різко падати, боляче б'ючись лопатками об паркет, життя все одно лишається десь поруч, так що всі махінації з власною свідомістю,які видаються зблизька вагомими й суттєвими, насправді забуваються дуже швидко і завжди вчасно, себто саме тоді, коли їх час минає. 

--- С.Жадан, "Біг Мак. Перезавантаження"

Любые «хорошие времена» — всегда результат вашего упорного труда и постоянной самоотдачи в прошлом. То, что вы делаете сегодня, — залог завтрашних результатов. Если хотите и завтра пожинать плоды, сейте семена каждый день! Если вы хоть на минуту ослабите концентрацию, то неизбежно начнете откатываться назад.

Единственная причина, почему так немного людей из нас добиваются своего — неумение сосредоточится: мы никогда не концентрируемся на своей цели. Многие просто плывут по жизни, так никогда и не решив, чего они хотят.

Быть позитивным в негативной ситуаций не наивно. Это называют лидерством.

Если ты не можешь объяснить это просто, ты понимаешь это недостаточно хорошо.

***
Проблема девушек в том, что мы предпочитаем переживать, а не обдумывать ситуацию. 

Большинство подобных переживаний проистекают из-за необходимости найти “идеальное” решение. Избегай подобной ловушки: просто думай чисто. Если ты думаешь в хаосе, ты получаешь хаос.

До того самого моменту

1/3

#zhadan

Вибираючи курс навчання, поміж інших речей, ти би мала дізнатись - насправді культура початку століття вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці, закоренилась в зламах твого цупкого волосся, перехопленого недбало на вітрі, розвіяного над пальцями, ніби струмені теплої води над рукомийником, ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями, ніби довге осіннє небо над кукурудзяним полем.

Мені не зимно. Холодний вітер не проймає. Будинки - єврейські, вулиці - польські, а все місто, небо з хмарами, зорями, дощем - моє.
С. Андрухович, "Фелікс Австрія".

West meets East або для чого Україні федералізація?

Літо 2015 року. Авторитетна українська газета «Дзеркало тижня» публікує результати опитування: федералізацію України підтримують менш, ніж 10% громадян держави. Тим часом, у Верховній Раді пропонують законопроект «Про внесення змін до Конституції». Політологи кажуть: найкращий спосіб усунути тенденції сепаратизму - надати їм ширшу автономію. Після переговорів у Мінську Петро Порошенко йде на компроміс і підписує закон про «Особливий статус Донбасу», який фактично узаконює ДНР і ЛНР та надає їм фінансування із держбюджету. Згадуємо Крим. Березень 2014 року, блискавичний референдум. Можна припустити, що географічним фактором безапеляційної окупації Криму стала не лише його окремішність від материкової України, а і його автономія. Хоч лише декларативно, Крим насправді був окремою областю України. Те, що відбулось в Криму було створено штучно. В Луганську та Донецьку конфлікт теж нагнітається штучно. Якщо вже говорити про поділ, то федералізація України є можливою, але не зараз. (Варто сказати, що можливість є, але немає потреби, бо Україна не є настільки строкатою етнічно і ціннісно як наприклад колишня Югославія). Перш, ніж утворювати федерацію, Україна повинна стати економічно потужнішою державою. Бо федеративні країни утворюються із певних самобутніх регіонів,які вже на той момент є настільки повноцінними, щоб претендувати на поділ. Зараз існують тенденції сепаратизму, тож якщо поділити країну на адміністративні округи, можна втратити цілісність національну. Якщо ми досі хочемо бути однією країною, то мова про будь-який поділ не йдеться. Не маємо права говорити за весь регіон, але якщо дати Донбасу свободу – він захоче стати частиною Росії. Якщо тримати на короткому повідку, запевняючи про його самостійність - він не перестане бути агресивним і виснажуватиме країну економічно і морально. Те, що підписав Порошенко – крок Донбасу до Росії. І це те, що лише ускладнює здорове життя організму української держави. Ускладнює, заплутує, відбирає час. Україна має познайомитись зі своїм Сходом зараз. Якщо він не захоче жити із нею на чолі зі спільною для обох владою, тоді він муситиме йти геть. Іншою від України дорогою. Бо українці не готові ділитись.

Як стати мобільним студентом/ Інфографіка №2

Із лекції журналіста Сергія Рахманіна

Політична журналістика/ Із лекції Сергія Рахманіна/
 Політичний репортаж і аналітика - два найпопулярніші жанри./
 Гарний журналіст має довірливі стосунки із своїм читачем або слухачем./
 Холодний,тверезий погляд - таким має бути журналіст./
 Журналіст - до нього дослухаються, прислухаються, придивляються,помічають. Проте між політиком, читачем і журналістом має бути дистанція./
 У журналістику не варто йти марнославним людям. Але людина,яка немає амбіцій, в журналістиці не виживе./ Журналіст сьогодні має бути індивідуалістом-одинаком./
 Ваш погляд на правду є підґрунтям до усвідомлення того, що відбувається. /
 Журналіст немає права на привселюдний розпач./ Вага того, що ви робите в особистому житті, має дорівнювати публічному./
 Якщо ви впевнені у тому, що ви робите, ви твердо переконані, що професія,яку ви обрали - на все життя і вона змінює світ, то рано чи пізно ви станете затребуваним журналістом./
 Про "родзинки" у матеріалах/
 Аналітичному тексту потрібне "очуднення" за версію Оександра Кривенка, або "олюднення" - версія Сергія Рахманіна./
 До "черствих" матеріалів додати життя, приклади із книг, фільмів,реального життя./
 Будь-який нормативний акт прив'язувати до реального життя. Якщо в тексті немає чогось, що було б корисним у житті - він нічого не вартий./
 Якщо дивитись на завдання як на математичну вправу, поки ви збоку- вам легше писати про це. Коли це гра - це простіше і цікавіше. Якщо зберігати відсторонений погляд - легше зрозуміти./
 В журналістиці не може бути кар'єри./
 Ми не можемо "намацати" наслідки наших справ,але вони дають про себе знати згодом.

Рецензія на фільм «Хранитель часу»

Хлопчик-годинникар, що розворушив минуле 

Для поціновувачів сучасного кінематографу ім’я Мартіна Скорсезе не є чимось надзвичайним. Харизматичний режисер, що сам полюбляє виконувати епізодичні ролі у власних фільмах - один із найвпливовіших законодавців сучасної кіноіндустрії. І хоча старше покоління може звинуватити М.Скорсезе  у надмірній кількості відверто жорстоких сцен  у його картинах, такі стрічки,зважаючи на його італійські гени і дитячі враження від фільмів про сицилійську мафію, виходять в американця найкраще, за що і стають оскароносними. Відомі «Нью-Йорк,Нью-Йорк», «Славні хлопці»  чи «Відступники» однозначно стали класикою серед гангстерських фільмів після епохи вестернівського Клінта Іствуда. Але цього разу в кінозалах Скорсезе вирішив об’єднати різні покоління і зняти сімейний фільм. Хоч і знаний як різноплановий режисер, американець вирішив  проекспериментувати і зняти щось абсолютно відмінне від своїх попередніх робіт.

«Час…Що таке час? 60 секунд-хвилина. 60 хвилин-година. Час…Час - Це все».

Головний лейтмотив розповіді про маленького годинникаря,який у кінці все ж знаходить нову сім’ю – це час. Повість про час, який стрімко біжить вперед, який неможливо повернути і про слушний момент, який часто не настає: люди не встигають зробити найпотрібніше.

 
Картина Мартіна Скорсезе «Хранитель часу» - здавалося б, класична історія із минулого, яку оживив сучасник. Невідомий механізм - автоматон - ззовні схожий на чоловічка та блокнот із інструкціями - ось і все що залишилось маленькому Хюго(Ейса Баттерфілд) після смерті батька(Джуд Лоу). Хлопчик продовжує справу тата, працює годинникарем на паризькому вокзалі і намагається відремонтувати цю  куплену у музеї диво-ляльку. Хюго вірить, що ввімкнений механізм розкаже таємницю, яку так і не розкрив його батько і допоможе хлопцеві знайти дім. Пліч-о-пліч із Хюго продавцем вокзальної крамниці працює справжній власник автоматону - у минулому багатообіцяючий режисер і винахідник Жорж Мельєз (Бен Кінгслі). Мельєз - реальна історична особа і його повноцінна біографія вимальовується аж у кінці фільму завдяки старанням маленького годинникаря. Випадково Хюго натрапляє на ключик до механізму - він висить на шиї у дівчинки Ізабель (Хлоя Морец), похресниці старого продавця Мельєза. Разом вони запускають механізм, який ілюструє їм картину із відомого фільму французького режисера. Діти відкривають таємницю,яка приводить їх у дім Мельєза. Чоловік зізнається, що до Другої світової війни знімав чудові фільми, які користувались захопленням публіки, але із початком війни більш вражаючі картини відбувались на фронті і через брак уваги та працівників Мельєз покинув зйомки,продав декорації, а на решту грошей купив крамничку. У кінці-кінців, хлопчик із почуттям виконаного обов’язку поселяється у домі Мельєза, а похресниця Мельєза Ізабель вдячна долі, що зустріла Хюго Кабре.

Фільм однозначно варто оцінити хоча б для порівняння попередніх гангстерських картин легендарного режисера із новою для нього сімейною розповіддю. Критики хвалять М.Скорсезе «за кращий фільм про історію кіно» та ганьблять «за затягнутий сюжет» і «неекспресивну гру героїв». Біографічний жанр розкритий повністю, але назвати пригодницьким фільмом «Хранителя часу» справді не повернеться язик. Після претензійного «Вовка з Волл Стріт», «Авіатора» чи глибоко психологічного «Острову проклятих» складається враження, що знімати добрі і легкі та дитячі фільми не так вже й легко. До середини фільму блокнотик із ескізами у руках хлопчика постає як щось вражаюче і таємниче, а потім стає відомо, що це лише батькові записи. Також протягом усього фільму великий Жорж Мельєз нагадує старого буркотуна, який панічно боїться злощасного блокнота, відганяє від себе настійливого Хюго і не розкривається як герой аж до сюжетної розв’язки. Але:  картина отримала нагороду за «Кращий адаптований сценарій» і, можливо, саме через дотримання мотивів книги стала такою затягнутою. Двоє головних акторів,незважаючи на юний вік, грали на рівні із дорослими та відповідно до зображеної епохи(події відбуваються 1931 року). А попри натягнутість, режисеру таки вдалось зробити фільм інтригуючим.

Великої уваги глядачів заслуговує вокзальний інспектор Густав (Саша Барон Коен). Комік зіграв свою роль чудово, за його упаданням за місцевою продавчинею квітів особливо цікаво спостерігати, а безкінечна погоня за вокзальним годинникарем Хюго є найвиразнішим пригодницьким елементом.

Одним із продюсерів фільму є Джонні Депп,і, мабуть, тому картина насичена магією і тою «дивністю», яка так у стилі Деппа. Крім того, музика, спецефекти та декорації створюють атмосферу доброї казки, яка повністю відриває глядача від реального світу на дві години. Мартіну Скорсезе вкотре вдалось створити віртуальну реальність,якою хочеться цілком пройнятись і запам’ятати надовго.

"Фелікс Австрія": про минуле рідного міста

Софія Андрухович. Фелікс Австрія. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2014.

Спеціально для шанувальників сучасної української літератури у просторах інтернету уривок із нового роману Софії Андрухович "Фелікс Австрія" з’явився ще до виходу у світ самої книги. У цьому шматочку описано Станіславів (тепер Івано-Франківськ) кінця ХІХ - початку ХХ століття з його атмосферою типового міста Галичини часів Австро-Угорської імперії.

У процесі написання роману "Фелікс Австрія" авторці допомогли численні історичні монографії, нариси та спогади, тому в книзі відбилися найрізноманітніші джерела: від листів митрополита Андрея Шептицького своїй матері до номерів газети "Kurjer Stanisławowski" за 1900 рік.

Зав’язка історії доволі урбаністична. Розповідь про життя і курйози однієї сім’ї ілюструється на тлі епохи "щасливої Австрії", де місцеві жителі захоплюються ілюзіоністами, карнавалами, новомодними корсетами та пишними гостинами. Читаючи роман Софії Андрухович, можна ґрунтовно поповнити свій словниковий запас галицької говірки, адже пояснення до усіх діалектних слів є одразу ж в кінці кожної сторінки.

"Я уявила, що в цей момент, коли кочусь на ровері під пахучими липами, - міркує головна героїня, прямуючи за свіжою рибою на базар, - владика Андрей жує ранковий бішкопт і дивиться на мене з вікна свого кабінету".

Крізь весь роман проходить життєва історія жінки, яка стала служницею у домі місцевого лікаря Ангера. Завдяки йому після смерті своїх батьків у пожежі Стефанія Чорненько отримала прихисток, хоча в якості "подяки" стала служницею, подругою і сестрою лікаревої дочки Аделі.

"Родзинкою" роману є нестандартний сюжет: немає потреби вкотре знайомитись, наприклад, із любовним трикутником або нерозділеним коханням двох молодих людей, чиї батьки проти їхніх стосунків. Натомість перед читачем постають долі двох жінок, що з’єдналися в один ритм. Абсурд ситуації в тому, що які б конфлікти у них не виникали, вони не можуть покинути одна одну - Аделя через свою безпорадність, а Стефанія - через прив’язаність до господарки і невміння уявити своє життя без її сім’ї.

Понад те, авторка вирішила урізноманітнити сюжетну лінію ще більше, поклавши в її основу реальну історію про таємничого шахрая-ілюзіоніста та безпритульного хлопчика Фелікса, якого той намагається викупити у сім’ї через аномальну гнучкість тіла малюка.

Загалом характери героїв нерозривно пов’язані із атмосферою самого міста Станіславів. Спостерігаючи за особистим життям Аделі та залишаючись його невід’ємною частиною, Стефанія невимовно страждає, адже не в змозі влаштувати своє. Хоча сама у цьому собі не зізнається: вона дала слово помираючому лікарю Ангеру, що буде біля його дочки до кінця. Але що стається із жінкою, якій немає кому подарувати свою любов? Стефанія шкодує про втрачене замолоду кохання, звинувачуючи в цьому Аделю. Врешті-решті, останньою краплею для служниці стає сцена, де Аделя з отцем Йосифом обіймаються. Неправильно зрозумівши побачене, вона впадає у відчай, через що зриває святкування дня народження господарки.

Після шаленого скандалу двоє жінок по-іншому сприймають одна одну, врешті висловивши все накипіле за роки нестерпного співжиття. Почуття обов’язку? Обіцянка? Звичка чи відчуття сестринської спорідненості?

Останні сторінки роману "Фелікс Австрія" лише наводять на здогад, чому Аделя і Стефанія так і не змогли покинути одна одну. Прикметно і те, що це розуміння, як і початок їхнього знайомства, приходить знову з вогнем - Стефанія підтримує Аделю в палаючому будинку…

Варто додати, що цей роман значно відрізняється від попередніх, адже він написаний після 7-річної перерви, і є вже не таким егоцентричним як, наприклад, попередня "Сьомга", де авторка ще досліджує себе на здатність бути письменницею.

На тлі побутового опису і захопленого очікування непередбачуваної розв’язки історична лінія дещо губиться. Однак прискіпливий читач буде умиротворений численними описами автентичних процесів миловаріння, станіславівських кафе, ресторацій, майстерень та інших закутків цього міста "щасливої Австрії". До слова, за атмосферністю і деталізацією описів цей роман дещо нагадує так званий "львівський цикл" у романах польського автора Марека Краєвського.

Завдяки уважності до деталей, ілюстрації меланхолійної ідилії життя на Галичині початку минулого століття та опису моральних переживань у класичній тогочасній сім'ї, роман Софії Андрухович буде актуальний як для прихильників класичних романів, так і для тих, хто цікавиться історією, адже через призму особистостей можна глибше пізнавати характер історичного відрізку часу.